Непідробнийі неповторний

Банально запитувати художника, чи закоханий він у свою справу. Харків’янина Павла Макова запитувати про це особливо недоречно.

Його роботи, сповнені деталей, ідей і задокументованих слідів часу, переконують: Маков плаває у своєму морі. До речі, у цьому морі, окрім Макова, нікого неозброєним оком більше й не узрієш. Бо ж кого із граверів ви передовсім згадаєте? Дюрера? Рембрандта? Максимум — Пікассо і Калло. А ось Павло Маков лишається і досі вірним цьому забутому і таємничому мистецтву.

— Пане Павле, чому ви працюєте у винайнятій майстерні, а не у квартирі?

— Аби у мене була велика квартира… А тут 45 квадратних метрів, і то їх не вистачає. Технологічний процес потребує багато простору: верстат, чотири столи (для підігрівання дошок, для замочування паперу, для роботи). Я вже цю майстерню орендую 10 років.

— Спілка художників, членом якої ви є, це релікт чи досьогоднішня потреба у групуванні?

— Це стовідсотковий релікт. Поєднує мене зі Спілкою художників лише можливість винаймати цю майстерню. Вона робить якісь виставки, але вони абсолютно нецікаві. У спілці багато талановитих людей, які займаються сучасним мистецтвом. Але коли в спілку вступала моя генерація — це кінець 80х, — вона уже не мала державних грошей. Раніше це була годувальниця для наших художників. Інколи митці таку зарплатню отримували в худфонді, що жоден доктор наук, академік не міг про це мріяти! Оскільки сьогодні мистецтво державі не потрібне (це, між іншим, дуже добре, бо мистецтво — надто інтимна сфера), спілки скоро помруть.

— В чому полягає нестандартність вашої методики?

— Моя техніка пов’язана із друком і накладами. Робиться дошка — і робиться наклад. Нині я працюю з дошками різних років. Під час друку вони майже знищуються. Я поновлюю дошку, але старе поновити не можна. Потім з цієї дошки друкується і щось нове, і старе — такий собі технологічний палімпсест. За ідеєю, друкувати має інша людина. Але для мене не створення дошки є головним творчим процесом, а саме друк. Друкую я із захватом, а ось робота над дошкою — це ремісництво. Лише під час друку виходить те, що я хочу. В той же час все, що стосується маленьких деталей, мікрокосму… я не знаю, як вони робляться. Точно знаю — виникають вони без моєї участі. Саме через це я й кажу постійно своїм колекціонерам: підробити мене неможливо, я й сам себе не можу повторити.

— Серед українських граверів називають хіба що Шевченка. Що ви можете сказати про українську школу гравюри та офорту?

— Моє ставлення до Шевченка як до митця дуже спокійне. Якби Шевченко не був геніальним поетом, може б, ми не знали художника Шевченка. Згадаймо виставку живопису Пола Макартні в PinchukArtCentre. Якби Макартні не був видатним музикою, то кому цікавими були б його картини? У нього гарний живопис, але подібного надбагато! Вінстон Черчіль теж, до речі, непогано малював акварелі, але він не виносив це на розсуд публіки. Наш прем’єр собі із цього би неабиякий піар зробив! Але таких, як Черчіль, прем’єрів у нас ніколи не було, може, тому й малюючих серед них немає…

— Проект «Утопія» можна вважати закінченим?

— Ця назва виникла тоді, коли я почав працювати над книгою «Хроніки утопії». Друга причина — обурення, яке часто охоплює мене на Заході. Скільки б не мав я там виставок, які би премії не отримував, все одно завжди доводилося пояснювати, звідки я приїхав. Наприкінці 90-х на виставці у Талліні, де кожен художник презентував свою книжку, я отримав премію «Золота книга». І ось під час банкету я спілкуюся з японською мисткинею, говорю, що я з України, а вона мені: «Де це?». Я починаю глузувати: «В Європі, десь за тисячу кілометрів на південь від місця, де ми зараз сидимо». Японка ніяковіє: вона ж у школі добре навчалася! Саме тоді і виникла думка: маючи якийсь відгук у світі і щось-таки роблячи для цієї країни, я і досі пояснюю, звідки я.

Без сентиментів

— Я не харків’янин, і це дає мені внутрішнє право уникати сентиментів. Я приїхав навчатися до Харкова, коли мені був 21 рік. На Харкові побудоване моє мистецтво, їхати з нього я нікуди не хочу. Але всі зазіхання на першостоличність — це марнослів’я. Харків був маріонетковою столицею комуністичного режиму. Харківська самість, ні мій погляд, базується на тому, що такої архітектури, як у Харкові, більше ніде немає. Тут дуже сильне коріння конструктивізму. Цей великий майдан, естетично зруйнований не лише пам’ятником Леніну, але й садом поміж будівлями університету. Я би той сквер зрубав — і рука б не здригнулася! До того ж, це й досі — місто студентів і викладачів. Місту з такою кількістю населення слід мати не один центр сучасного мистецтва. Поки що у нас є лише муніципальний музей. Якщо говорити про те, кому це потрібно, то з’ясовується, що дуже невеликому відсотку людей, які живуть у Харкові. Але їм це потрібно конче! Коли спечуть поганий хліб, цілком можливо, що таксист когось зіб’є. Із того, що робиться у Харкові за останні 30 років, склалася б дуже непогана колекція сучасного мистецтва.

Роботи Павла Макова знаходяться у Державній Третяковській галереї (Москва), Державному музеї мистецтва імені Пушкіна (Москва), Музеї Вікторії і Альберта (Лондон), Метрополітен-музеї (Нью-Йорк), Національній галереї (Вашингтон), Національній художній галереї (Київ), Центрі сучасного мистецтва (Осака), Музеї сучасного мистецтва (Ібіца), PinchukArtCentre (Київ) та ін.