Українські шлюби: викрадення, купівля, звільнення від смертної кари…

Здавна в Україні існували різні форми шлюбу, і деякі з них — «екстремальні»: викрадення дівчат, шлюб-купівля, договірне весілля, сватання дівчини до хлопця, сватання через сваху, звільнення шляхом шлюбу від смертної кари.

Опис викрадення дівчат дає французький мандрівник Гійом Левассер де Боплан: «Під час танцю хлопець міг викрасти дівчину навіть із багатої родини. Але при цьому моторність і спритність були вкрай необхідні: викрадач неодмінно повинен був вислизнути зі здобиччю в сусідній лісочок і переховуватися там не менше 24 годин. Тільки тоді сміливця прощали, інакше — пропала його голівонька…». Після викрадення під страхом смертної кари хлопець був зобов’язаний одружитися.

Цікавою формою шлюбу є сватання дівчини до хлопця: відмовляти дівчині («дати їй гарбуза») вважалося гріхом, тому ця форма шлюбу була рятівною для дівчини.

Звільнення від страти шляхом шлюбу — це народна українська традиція. У писемних правових статутах її не було, тобто, це був неписаний закон. Рятувати від страти могла дівчина або вдова, якщо мали стратити хлопця, а також хлопець, якщо засудженою була дівчина. При цьому шлюб дозволявся лише тоді, коли була взаємна згода. Зберігся такий переказ, записаний на Слобожанщині: юрбі, яка супроводила козака на місце страти, назустріч вийшла дівчина під білим покривалом. Вона підійшла до засудженого і прилюдно заявила, що хотіла б вийти за нього заміж. Юрба чекає на відповідь засудженого. Козак зажадав, аби дівчина піднесла покривало. Коли вона його піднесла, козак подивився і сказав: «Як мати таку дзюбу та вести до шлюбу, ліпше на шибениці дати дубу», і зажадав, щоб його швидше вішали.

Шлюбний вік у ХІХ сторіччі для парубків становив 18–25 років, для дівчат — 16–23 роки, але траплялося, що дівчата виходили заміж і в 14–15 років. Існував звичай спочатку віддавати заміж старших дочок, потім молодших. Так само за старшинством одружували і синів. У XVIII cторіччі найкращим часом для весіль вважалася осінь, але за стародавніми звичаями слов’ян (з XII ст.), найкращим часом для шлюбу була весна. За законами народної етики, починати весілля серед тижня — непристойно, тому найчастіше їх проводять у вихідні. Весільний обряд — це справжня народна драма. Той, хто не дотримувався звичаїв, втрачав не тільки своє багатство, але й пошану своїх сусідів.