Наталія Дзюбенко: «Лелеки не живуть на мертвих обійстях»

Організатори й учасники Міжнародної науково-практичної конференції «Голод в СРСР 30-х років: історичні і політичні оцінки», напевно, дуже тішилися, що склалася така гарна компанія однодумців і що жодних непотрібних дискусій під час заходу не виникло. На те є своє пояснення: українських дослідників Голодомору на цю «наукову» (політичну?) конференцію не запросили.

Цього ж дня у Харкові про Голодомор студентам і журналістам розповідала Наталія Дзюбенко, київська поетеса, вдова одного з найвідоміших дослідників геноциду українців у 1932–1933 роках — Джеймса Мейса. Пані Наталія понад двадцять років, як вона каже, «живе Голодомором», тоді ця трагедія забрала життя чотирнадцяти членів родини Дзюбенків. «Шкода, що мене не запросили на ту проросійську конференцію, — говорить Дзюбенко. — Що би вони протиставили моїм фактам, документам мого чоловіка?».

— Шкода, що на цю конференцію побоялися запросити і київських науковців, — продовжує Наталія Дзюбенко. — Приміром, Василя Марочка, який у таких випадках завжди каже: «Покажіть свої списки, документи!», а потім демонструє списки наші — державні, зареєстровані… Вони говорять про Голодомор на Кубані, в Казахстані… Але ж що то було за населення? То були українські переселенці! Якщо накласти одна на одну дві карти — поширення голоду й розселення українців, ось тоді можна робити висновки! І в той же час російські дослідники, з якими я спілкувалася, — Карташов, Івлінський — говорять, що їм не дозволяють досліджувати тему Голодомору. Чому не вони приїхали до Харкова, найавторитетніші російські історики?

Джеймс Мейс часто вживав таке поняття, як «постгеноцидне суспільство». Удар по селу в 30-х роках спричинився до розриву поміж батьками і дітьми, поміж історією народу і його майбутнім. Такі речі безслідно не минають. Для чого це потрібно у час криз? Але ж куди можна прямувати без знання своєї історії, коли позаду — невідмолені батьки і діди?

— Здається, саме такою була мета американця Джеймса Мейса — повернути українцям пам’ять про своє минуле?..

— Мене постійно запитують, навіщо Мейсу, гарвардському професорові, наш біль? Сам Джеймс завжди відповідав: ця біда не тільки ваша, бо ж збіднення одного народу, знищення однієї мови, одного етносу — це трагедія всієї людської цивілізації. Заслуга Мейса полягає в тому, що він першим назвав голод в Україні геноцидом, народовбивством.

— Коли почалася Ваша особиста історія відкриття правди про Голодомор?

— Тисяча дев’ятсот вісімдесят восьмого року разом із київськими дослідниками Володимиром Маняком і Лідією Коваленко я почала працювати як редактор над книгою «33-й: Голод: Народна Книга-Меморіал». Це була підпільна і небезпечна робота. Але для мене вона була дуже важливою, дуже особистісною. Мого діда, нагородженого чотирма Георгіївськими хрестами, вислали у 30-ті роки на Колиму. Від голоду померла бабця й одинадцять братів і сестер мого батька. Він усе життя на пальчиках перераховував: Іван, Петро, Павло… Боявся забути. Згадував він і батька. Як той поїхав до міста і привіз звідти хліба. Синові він сказав: «Я тобі привіз сонце!», і показує тонесеньку скибку хліба, крізь яку просвічується сонце. Син же йому відповів: «Я не хочу сонця. Хай буде ніч!». Тобто хотілося товстого хліба… Ще батько згадував найжахливішу весну 1933го року, коли з’явилися пошукові комсомольські бригади. Людей, які вижили, відшукували… завдяки лелекам. Лелеки не живуть на мертвих обійстях.