Три кити Тетяни Тумасян

Сюди, майже за Забужко, гарно зайти безнадійного зимового вечора і забути про все за переглядом справжнього кіно і живопису, за справжньою літературою і музикою. Притулок для усього гострого, сучасного, молодіжного, експериментального — так Тетяна Тумасян говорить про своє дітище – Харківську муніципальну галерею

Кудись давно зникла й офіціозна назва галереї, лишилося - "муніципалка". За 12 років існування вона стала повноцінним постачальником новин, сенсацій, імен - загадаймо проекти "Майстри", Non Stop Media, Артема Волокітіна, Романа Мініна, Гамлета Зінківського, Сергія Браткова, Бориса Михайлова. Не харків'янам "муніципалка" пам'ятна, приміром, виставками скульптури "Люди й ідоли" під час цьогорічного "Гогольfest" та "Харківська школа фотографії за 100 років" під час KievFotoCom-2008. Минулого року харківську "муніципалку" разом із київською "Совіарт" Асоціація арт-галерей визнала найкращими.

Просуває харківське культурне багатство на столичні і світові майданчики її директор - Тетяна Тумасян, одна із найавторитетніших українських арт-кураторів, промоутерів української культури.

"Кушнарьов виявився дуже корисною людиною"

- Як вам вдалося у 1996-му році вмовити таку бюрократичну машину, як міська влада, на відкриття у місті галереї?

- Тоді це було простіше і легше, ніж тепер. То були часи різких змін. Все це відбувалося за мерства Євгена Кушнарьова. Він виявився для нас дуже корисною людиною. Тоді ми були впевнені: це тільки початок, попереду у нас зростання і розвиток - матеріальний і просторовий. Міське управління з гуманітарних питань тоді очолювала Віра Погорєлова - молода й активна людина. Я тоді потрапила на стажування до США. Одним із пунктів навчання було поняття "муніципальна галерея" - там місто утримує для своїх художників, своїх жителів таку важливу інституцію. Отриманою інформацією поділилася з міською владою. Моя ідея поєдналася із бажанням Віри Погорєлової робити у місті щось нове. Далі було рішення міськради...

- Скільки муніципальних галерей сьогодні в Україні?

- Тут суперечливий момент... але ми вважаємо, що наша галерея була першою і до цього часу лишається єдиною, чия діяльність - безперервна, динамічна і планова. Є київська "Лавра", яка то працює, то не працює. Так що ми більше претендуємо на статус галереї, яка виконує ще й функції центру сучасного мистецтва. Ще є галерея у Полтаві, яка працює більше як виставковий зал.

"Пінчука, Пояркова і Сафронова ми не виставляємо"

- Ми одразу ж в усіх документах прописали, що орієнтовані на сучасне мистецтво. Дуже важливо було запозиціонувати себе як такий комунікативний майданчик. Не кожен харківський художник може у нас виставитися, тому що для нас важливі якість, майстерність, оригінальність. Нещодавно у Харківському художньому музеї виставлялися київські "зірки" Пінчук і Поярков. У нас вони виставитися не можуть: не наш формат, як зараз говорять… Так само, як і Нікас Сафронов, якого експонували у галереї "АВЕК". Мабуть, ми всім довели, що ми - притулок для усього гострого, сучасного, провокативного, експериментального, молодіжного. А ось підтримка молодіжної творчості - це одна з головних наших задач. Бо ж якщо не тут, то де?

- Якби вас попросили написати текст для рекламної афіші "муніципалки"...

- Там би мало зазначатися, що це не просто галерея, це центр сучасного мистецтва на громадських засадах! Виставки, майстер-класи, творчі вечори, лабораторії, ворк-шопи, семінари... Ще треба написати, що нині я - єдиний працівник галереї, який тут від самого початку. Адже у нас дуже низькі зарплати. Нажаль, це неправильна суспільна позиція. Швидше, це відголосся радянського устрою. Але у цьому є і якась принадливість, добре знайома моєму поколінню. Не робота, а спосіб життя.

- У вас не виникає відчуття, що "муніципалка" - це невеличка оаза посеред базарної пустелі?

-Харків - дивне місто. Базарність у його ментальності завжди була присутня. Вершини його розвитку пов'язані із купецтвом. Купці будували церкви у своїх Наталівках і викликали для цього Щусєва і Конєнкова. Мені хочеться, щоб момент купецтва знову вийшов на такий рівень. Поки що мені у цьому плані найбільше подобається діяльність Пінчука.

"Криза звільнить нас від гламуру"

- Як оцінюєте культурну політику держави?

- З її формуванням нічого не відбулося. Спроби закінчилися тим, що останнього разу на Венеційській бієнале все організував PinchukArtCentre. Пінчук орендував прекрасний Палаццо Пападополи. Три поверхи виставкового простору! А Росія має свій власний павільйон у саду Джардіні... Хоча до цього ми орендували сто квадратних метрів поряд із Казахстаном, Афганістаном... Скоро уже бієнале 2009-го року, по-моєму, нічого не відбувається.

- Якщо оцінювати рівень європейськості сучасної української культури, її конкурентноздатності…

- Ми відстаємо від Європи, але не на рівні таланту чи інтелекту. Відставання на рівні форми, освіти, інформації. Мистецтво - це та царина, яку якраз і треба всіляко оберігати, експортувати, робити пріоритетною. Є таке містечко німецьке - Касель, повністю зруйноване під час війни. Комусь із керівництва спало на думку влаштувати у місті світовий форум "Документа". Всі зусилля були спрямовані на цей захід. Проходить фест раз на п'ять років і триває півроку. Всі касельці, всі служби працюють на фестиваль! Місто стало Меккою сучасного мистецтва! Розповісти б про це нашим міністрам, але ж вони скажуть, як у нас усе погано, що економіку треба розвивати, а не фестивалі...

- І на фінал. Чи справді мистецькі смаки українців дуже "змасовіли" і "згламуризувалися"?

- Насправді навіть у найрозвинутішій країні споживачів високого мистецтва - не більше двох відсотків. В СРСР - моя думка - було багато інженерів та науковців, рівень розвитку мізків був вищим. Вільного часу було більше, було коли сидіти на кухнях і обговорювати нагальні проблеми. Може й нам криза додасть вільного часу? Будемо займатися самоосвітою і самовдосконаленням. Відійдемо від гламуру, споживацтва.