Нацистська пропаганда виявилася неефективною

Щось нав’язати харків’янам не так вже й просто. У жовтні 1941-го року фашистські загарбники окупували Харків на довгий 21 місяць. Але фізично захопити місто — це тільки півсправи. Треба було ще якось керувати їм, заволодіти думками мешканців, схилити їх на свій бік, примусити виконувати власну волю. Та зробити це з харків’янами виявилося дуже складним.

Окупаційна влада розгорнула у Харкові широку пропагандистську роботу. Вона контролювала репертуар театрів та кінотеатрів, клубну роботу, радіомовлення та пресу, здійснювала цензуру, затверджувала всі оголошення у місті.

Головним засобом нацистської пропаганди вважалася періодична преса. Робота редакцій регламентувалася директивами А. Розенберга. З дозволу німецького командування у Харкові була організована редакція газети «Нова Україна». Тираж її був досить великим — до 60 тисяч примірників. Продавали її у п’яти кіосках, причому останній номер був виданий 14 вересня 1943го року, тобто вже після остаточного визволення Харкова Радянською армією. Газета проводила цілеспрямовану антирадянську пропаганду, про що красномовно свідчили назви статей: «Як більшовики нищили українську культуру», «Уярмлене селянство» та інші.

У Харкові — багатотисячному місті зі значним прошарком інтелігенції — було вкрай потрібне інформування населення підконтрольними фашистам засобами. Але друковані видання у нашому місті все ж таки не мали потрібного впливу — харків’яни читали газети жадібно, але критично.

Чи не головною в агітаційній роботі нацистів була кампанія з вербування робочої сили до Німеччини. Здійснювалася вона переважно через засоби масової інформації. У Харкові, зважаючи на небувалий в історії голод, вербування проходило досить активно. Тисячі кольорових плакатів (із зображенням дітей із гарячою стравою в руках), листівок (із переліком гарантій роботи у Німеччині), закликів розклеювалися на стінах будинків, озвучувалися по радіо, через гучномовці, навіть через проповіді деяких священиків.

Відновлення роботи радіовузла також було пов’язано з агітаційною роботою «в інтересах вільної Європи». Більшість населення Харкова не мала вдома радіоприймачів, тому у місті радіо мало вигляд вантажної машини з гучномовцем на кабіні, що поволі їздила вулицями міста. Коли машина зупинялась на базарних площах, то впереміш із новинами і музикою жіночий голос читав уривки художніх творів, часто звучали німецькі марші, повідомлення Верховного командування німецьких та Союзних військ.

Під сферу нацистської пропаганди потрапив і кінематограф. Широку аудиторію глядачів збирали кінотеатри міста, перший з яких був відкритий уже в листопаді 1941-го року. Щоправда, спочатку він обслуговував тільки німців. За 10 місяців було продемонстровано 36 фільмів, які переглянуло 270 тисяч німецьких вояків.

Найбільший кінотеатр міста (1000 місць) — приміщення театру імені Т. Г. Шевченка — був відкритий у червні 1942-го року. Тут демонструвалися фільми для цивільних: переможна хода «визволителів», німецька хроніка, любовно-пригодницькі стрічки, але з помітним політичним підтекстом.

Не обійшла пропаганда й дітей. Для цього влітку 1942-го року в кінотеатрі імені Т. Г. Шевченка щоденно о 9 годині стали проводити сеанси для школярів. Їх програма була такою:

1. Кінохроніка;

2. «День у зоологічному саду»;

3. «Діти — майбутнє нації»;

4. Сцени з життя фюрера.

Після сеансу учні одержували подарунок — портрет фюрера, а матеріали кіносеансів вчителі мали розвинути у виховних цілях на заняттях у школі.

Нацистська пропаганда як в Україні, так і у Харкові зокрема, попри її масштабний характер, виявилася неефективною, тому що обіцянки окупаційної влади відрізнялись від дійсного стану речей.