Теми вічні, але драма нова

Наша газета — перша, кому вдалося побачити прем’єрний спектакль

На відкриття нового сезону театр Шевченко готує новий спектакль, і «Об’єктив-Но» пощастило потрапити на його репетицію. Головне враження: незвично. Але краще про те, чим «Ковзна люче» цікавий, розповість головний режисер театру Степан Пасічник.

«Зараз у драматургії ідуть активні пошуки. Що це за сучасна мова, тобто якою має бути драматургія. З’являються різні напрямки. І ця п’єса відноситься до так званої нової драми. Це п’єса прибалтійська, прибалтійського драматурга Лаури-Сінтії Черняускайте. Я не пам’ятаю, у якому році вона одержала першу премію на фестивалі у Підмосков’ї.

Важлива розмова — у супермаркеті

Це п’єса про той час і про питання, як і про пошук відповіді на ці питання. На вічні теми: що таке кохання, що таке зрада, що таке самотність. Все це — через образ людей. У цьому своєрідність п’єси. Ніби є активний персонаж: люди, наш час. Дія поміщена на вокзал, супермаркет, на вулиці. Розмова на важливу тему — чому немає дитини — відбувається у супермаркеті. У супермаркеті всі дивляться у кошики, на прилавки, там, як правило, ніхто не піднімає очей.

Нова драма відрізняється темами, відрізняється своєю неприкритою прямотою, жорсткістю. Не жорстокістю. Це з одного боку. З іншого — чому мені сподобалася саме ця п’єса — теми ніби вічні, а ось подача саме така.

На сцені — справжній дощ

Сценографія — це робота художника Тетяни Дмитрівни Ведмідь. Її задум, її концепція. Ми якось дуже швидко зійшлись саме на цьому варіанті.

Справжній дощ на сцені — це важко. Технічно важко. Ну, це вже така кухня театральна. Було б легко, якби театр фінансувався так, як фінансується у тій же Прибалтиці.

Декорації — це фігури, які представляють реальність. А те, що спогади, — там є стіл, є люстра, є книжка, є відро. Коли читається п’єса, то одразу обирається світлова гамма. Тут немає кольорового світла. Є жовте світло — тепле, на сцени з батьком, тобто це спогад. А є холодне біле світло — на інших. Є три кольори — білий, голубий і жовтий. Нема ні червоного, ні зеленого.

Головних героїв немає

Герої рівнозначні, немає головних. Тут є спогади, це читається. Тут костюми повинні трошки допомогти. Не можна сказати про героїв — позитивні чи негативні. Це теж одна з ознак цієї драматургічної хвилі. Герой — не позитивний і не негативний, він такий, який є. Ми сьогодні комусь тягнемо руку, а когось штовхаємо у прірву. Парадокс полягає у чому: мати… це ж зрада. А з іншого боку — вони з батьком зберегли найсвятіше. Фінальна сцена — смерть — це як гімн коханню. Тому що, незважаючи на зраду, незважаючи ні на що, люди це зберегли. І це відповідь на запитання — це зрада чи ні. І навпаки: є сучасна пара. Там сніг, а тут дощ. Вода — це живе, з води народжуються. А ось сніг — це ніби та сама вода, але це більше на смерть схоже. Коли нема життя, коли нема води, то залишається холод.

Театр — це синтез. Результат для глядача — це співзвучність кольору, музики та того, що відбувається на сцені. Колектив домагається певної емоції. Наскільки в нього вийде, покаже час. У вересні будемо хвилюватися».