Сашко Положинський: «Щасливими на цій планеті здатні бути всі!»

З політиками говорять про політику, з письменниками — про книжки, з коханими — про кохання… Стрінувши на цьогорічному полтавському «Мазепа-фесті» головного «тартаківця» Сашка Положинського, «Объектив-Но» вирішила такі правила відкинути і про музику з музикантом не говорити. Сашко не висуває вимоги до розмови, не визначає теми. Подумалося, чому б не поговорити з Положинським про щастя? Саме з нього наша філософська розмова і починалася.

— Я задоволений своїм життям. Звичайно, не може бути усе чисто і безхмарно. Життя — це постійні емоції: позитивні, негативні, мега-максі-супер-позитивні. Вони й дають можливість сумарно отримувати радість від життя. Якщо локалізувати себе від навколишнього середовища, то я — щаслива людина.

— Сьогодні є багато популярних «теорій щастя». Хтось постійно усміхається, хтось не думає про погане… У тебе є свій «рецепт щастя»?

— Це все працює. Я так само не намагаюся навмисне шукати негаразди в житті. Так само я усміхаюся, так само інколи спрямовую зусилля на те, щоб зрівноважити свій емоційний стан, коли забагато негативу.

— На твоє щастя впливають люди навколо і земля, якою щоденно ходиш?

— Так. І люди, і земля. От сьогодні ми їхали з Івано-Франківська, дорога була дуже важка. Ми подолали близько тисячі кілометрів, з них — якщо було сто кілометрів нормальної дороги… Горби, горби, горби. А культура водіїв на дорозі!.. Можна ще говорити про культуру міліції, якої немає там, де вона потрібна. Де ж не потрібна — тебе затримують. Але я їду, і навколо неймовірно чудові краєвиди! То замок вдалині, то скіфські вали, то гарне небо, підсвічене сонцем… Кайфово.

— Так, може, про ці наші дороги і міліцію треба пісні писати? Чи є сенс у так званій соціальній музиці?

— У нас ніякі пісні не допомагають проблеми вирішувати. Я не переймаюся цим питанням. Коли мені щось наболіло, роблю пісню. «Я не хочу» написав, коли просто йшов вулицею. Перед тим була маса вражень — переглянуті телепрограми, побачене в реальному житті, прочитані книжки.

— Читання яких книжок приносить тобі, ну, якщо не щастя, то гурманське задоволення?

— Щоб книжка приносила позитивні емоції, вона має бути цікавою, не обов’язково художньою. Цікавими повинні бути і зміст, і форма. Гарна, зрозуміла мова, яка не навантажує. Складні речі мають подаватися надзвичайно просто. У мене немає улюблених книжок. Улюблена страва є — мамина. «Алхімік» Пауло Коельо мене зачепив. Одразу після прочитання книжки я переказував сюжет своїй дівчині, і її теж захопило. Тобто те, що заклав Коельо у книжку, через мене передалося іншій людині. Це дуже сильно. Але наступні його книжки були для мене нецікавими. Зараз у моєму рюкзаку лежить книжка «Невідома Україна» про оборонні споруди — від валів до суперзамків і бастіонів. Багато фактичного матеріалу і візуального зображення. Перед цим прочитав Івана Франка — «Сотворення світу».

— Де ти дістаєш книжки?

— Переважно мені їх дарують. Інколи самі письменники: мій хороший приятель Павло Вольвач подарував «Клясу» (мені дуже сподобалось, усім рекомендую), Лариса Денисенко — «Корпорацію ідіотів», Ірена Карпа — свою останню книжку. Жадан дарує.

— Як ставишся до поняття «віра»? Віра у що, у кого має бути у щасливої людини?

— І в себе, і в Бога, і у свою землю, і в силу, і в талант, і у правду, і у справедливість. Віра не повинна бути одна.

— А така пафосна річ, як «залишити слід по собі»? Для тебе це важливо?

— Ніколи не мав прагнення написати десь: «Тут був Саша». Деякі книжки, які важко ковтати одразу, читаю поетапно. Ось зараз лежить книжка про націоналізм. В одного з її авторів я вичитав, що націоналізм дає людині віру у вічне життя. Тільки вона її переносить не на себе, а на свою націю. Доки нація живе — доки житиме і ця людина. Мені це близько. Коли мені кажуть: «Сашко, тобі уже 36 років. Мають бути уже нащадки…», я відповідаю, що усіх українських дітей вважаю своїми спадкоємцями. Люблю спілкуватися з дітьми, можу бавитися, виховувати. Таким чином закладаю часточку себе в кожного з них і даю собі вічне життя. Використання ж засобів масової інформації для розповсюдження своїх ідей, плюс сцена, пісні — це все дає мені можливість по крапельці сіяти себе.

— Кажуть, щоб бути щасливим, потрібно мати перед собою мету?

— У мене є мрія, до якої я наближаюся: стати максимально щасливим. На заваді стає те, що я довкола бачу багато нещасних людей. Хотів би, щоб мені вдалося хоча б у своїй країні посприяти створенню такого життя, щоб усі отримували задоволення. Можливості людини і людства взагалі величезні й невичерпні. Нам дуже сильно заблокували духовний розвиток, дали більше технічного і матеріального. Але якщо ж забезпечити гармонійний зв’язок матеріального і духовного, то щасливими на цій планеті здатні бути всі.