Николай Пилипенко: «Главная причина болезней украинцев — отсутствие морального воспитания и культуры»

Чи є хоч одна українська сім’я, якої б не торкнулося це слово — «рак»? Воно промовляє до нас цифрами загрозливих статистик, плакатами-вказівками у гінекологічних кабінетах, брошурами-рекомендаціями ООН чи ВОЗу на майданах, соціальною рекламою на телебаченні, сповідями «зірок», які хочуть закликати-вберегти-пояснити, нічними дзвінками і непоправними втратами…

Чому карта здоров’я українського суспільства загрозливо рясніє червоними прапорцями? Чому українська влада так мало зважає на проблему онкозахворювань? Як протистояти цьому загрозливому лиху? Про це розмова з директором Інституту медичної радіології іменіС. П. Григор’єва АМН України, професором Миколою Пилипенком.

Наслідок незадоволення життям

— Основа здоров’я нації полягає в освіті. У нас дитину травмують ще зі школи. У всіх наших дітей розвинений комплекс неповноцінності, який із часом переростає у соматичні хвороби. Бо ж хвороба — це ще й наслідок незадоволення життям. Шкільні програми перевантажені математикою і фізикою. Дванадцять років школи — це не навчання, а зростання під наглядом педагогів. Дитина хоче грати у футбол — хай грає, хоче в театрі виступати — хай виступає. У Бельгії діти вивчають у школі чотири мови. Це дуже важливо, бо мова — це наше духовне і фізичне здоров’я. Спілкуючись, людина відчуває свою ваговитість у суспільстві. А далі вже нехай ідуть фізика, хімія… У нас же з мовами у школі постійні проблеми!

— Українське суспільство не просто хворобливе, а тяжко хворе: кожному п’ятдесятому українцю ставлять діагноз — рак. Які ще фактори, окрім «нездорової педагогіки», спричиняються до цього?

— Головний фактор — психологічний. За радянських часів було багато безглуздя, але люди почували себе щасливими. Була якась психологічна стабільність. Був напівголод, але було і щось світле. Дуже талановито діяла пропаґанда: нас постійно запевняли, що все добре. Мета ж — чогось досягти — стосувалася, швидше, нематеріального, але не збагачення. Професійні дні теж були неабияким святом для людей. Закликали любити природу… Потім це в одну мить було зруйновано. Сьогодні в українців немає ні якихось орієнтирів, ні морального виховання. Ось вам і дестабілізація.

Друга причина — зміна ролі жінки. Наші екрани закликають жінок ставати моделями, а не матерями. Маємо позитивну тенденцію: в західних регіонах України народжуваність перевищила смертність. Там інакше виховують дівчат, там інакше вірять... Яке здоров’я дитини, коли мама котить візочок і палить!? І ніхто на це не зважає. Та ж здоров’я дітей — це і є наша національна ідея! Ще один важливий фактор — відродження культури.

— Миколо Івановичу, я сподівалася почути заклики до держави іншого ґатунку: треба закупити обладнання, треба відкрити новий медичний центр…

— Медицина лише за 20% здоров’я суспільства відповідає, тоді як 80% забезпечує культура, виховання і просвіта (а не знання!). Є такий факт: під час війни майже не фіксували виразкової хвороби шлунка. Це у той час, коли люди голодували! Закінчилася війна — почалася виразкова епідемія. Виходить, якщо ми підтримуємо тонус, якщо прагнемо щось робити — то маємо міцний підмурівок для свого здоров’я.

— Тобто, щоб бути здоровою, людина повинна мати перед собою якусь мету?

— Не тільки мати, але і йти напружено до неї! Хоча мета теж повинна бути особлива — добра й посильна.

Українці гинуть в автокатастрофах, а не від радіації

— Отже, «звалювати» всі проблеми зі здоров’ям нації на Чорнобиль, як у нас сьогодні прийнято, — значить відволікати суспільство від реальних ризиків?

— Перелічені мною фактори значно важливіші, аніж катастрофа на ЧАЕС. Так, у нас кожен п’ятдесятий українець онкохворий, але марно це пов’язувати із Чорнобилем! Бо ж у нас ще близько 8 тисяч хворих на СНІД, від туберкульозу щороку помирає 10 тисяч українців! Кудись зникають страшні гроші, а хворих стає все більше. Онкології ж у нашій країні, як і за радянських часів, начебто й не помічають. Так буде доти, доки ця трагедія не торкнеться когось із наших керманичів. Коли Рональду Рейгану видалили доброякісну легеневу пухлину, він сказав, що онкологія — важливіша проблема для американців, аніж політ на Місяць.

Кількість онкозахворювань зростає у всьому світі! Зростає в Одесі — катастрофічно! Хмельницький, Закарпаття… Чому ж не говорять про надмірне забруднення великих міст? Ризик загинути в автокатастрофі сьогодні значно більший, аніж від радіації.

— Як Ви ставитеся до такої гіпотези, що за кожною хворобою стоїть певна емоційна проблема? Згідно з деякими східними теоріями, хвороби органів травлення викликані небажанням людини розуміти інформацію, що стосується розвитку її душі; хвороби органів дихання — це результат обмеження її творчого потенціалу…

— Я не можу це ні відкинути, ні ствердити. Всі хвороби поділяють на інфекційні, соматичні й онкологічні. Вони різні за походженням. У першому випадку їх спричиняє інфекційний аґент. Але згадаймо відомого німецького фармаколога Пауля Ерліха, який заперечував, що холера викликається холерним вібріоном. Щоб довести свою правоту, він випив культуру цього вібріона і не захворів! У даному випадку його врятувала висока кислотність шлункового соку! А можливо, причиною стала абсолютна віра у нешкідливість відкритого вібріона. Ще одна історія минулоріч закінчилася отриманням Нобелівської премії. За моєї пам’яті скільки прооперованих виразок шлунка! Були різні гіпотези щодо етіології хвороби. Казали навіть, що це результат самоїдства — злих думок людини. Але раптом з’являються два лікарі, які кажуть, що це інфекційна хвороба, яку спричиняє мікроб. Один із них випиває культуру мікроба — і захворює! Тепер виразку лікують антисептиками (Нобелівську премію в галузі медицини за 2007 рік було присуджено австралійським вченим Беррі Маршаллу і Робіну Уоррену, які відкрили мікроорганізм Helicobacter pylori і вивчили його роль у розвитку гастриту і виразки дванадцятипалої кишки. — авт.).

Не буває безнадійних хворих!

— А чи були у Вашій практиці приклади лікування словом?

— Як плацебо можна використати і слово, й аспірин. Колись до мене звернулася жінка із сильною кровотечею. Я призначив їй звичайний розчин брому — їй допомогло. Вчора колега розказав історію, як до нього прийшов хворий із четвертою стадією захворювання. У таких випадках назначають лише якісь зміцнюючі засоби. І ось лікар наказує хворому дуже уважно виконувати всі його приписи. Через рік до нього прийшла молода людина з банкою меду і пляшкою вина. Лікар не впізнав свого пацієнта! Хвороба відступила. Тому головне правило медицини — не буває безнадійних хворих!

Фотографії усміхнених пацієнтів

— Як потрібно пропагувати проблему онкозахворювань?

— Я бачив, як це вирішують в інших країнах. У Канаді добре продумана суспільна медицина. Наприклад, у Ванкувері є великий онкологічний центр. Що мене вразило, на стінах там — фотографії усміхнених пацієнтів, які вилікувалися і тепер звертаються до тих, хто потрапив сюди вперше. Це заклик — ти не один! У приймальні теж дуже позитивна атмосфера — стільці, крісла. Запитував канадських лікарів, скільки фіксують щороку випадків раку шийки матки? У нас він серед лідерів, у них — жодного випадку! З’ясувалося, що в Канаді діє спеціальна програма, яка майже стовідсотково виявляє передзахворювання, що не набуває потім онкоформи. Натомість серед індіанських жінок хвороба трапляється — вони не ходять на обстеження. Скільки ми говорили, що нам потрібні сучасні мамографи?! Це єдиний метод, який дозволяє побачити хворобу на дуже ранній стадії. Отже, тут можна допомагати майже стовідсотково. Витрати мінімальні! Поки що ми більше витрачаємо на лікування задавнених пухлин.

— Та канадська ідилія не пов’язується зі станом українських поліклінік, зокрема, очолюваного Вами інституту. Брак фінансів чи культури?

— Якщо підлога в дірках, а ми на стіни чіпляємо фотографії з радісними обличчями…

— Свого часу на Національному конгресі з біоетики Ви зробили доповідь про Біблію як джерело біоетики. Чи доводилося вам коли-небудь приписувати пацієнту Святе Письмо?

— Ми помиляємось, коли протиставляємо релігію і науку. Це дві складові нашого знання про буття. Я ніколи не говорив пацієнту — почитайте Біблію, сходіть до церкви. Це безсила рекомендація. За Карлом Юнгом, Бог має бути в серці, а не ззовні.

Чи вміють наші лікарі співчувати?

— Миколо Івановичу, бути лікарем-онкологом надзвичайно тяжко, бо ж за кожною недугою — трагедія світового масштабу…

— На жаль, ми відносимося до того суспільства, яке не дбає про виховання співчутливих лікарів. У нас ніколи не ставилося питання: чи потрібен професійний відбір для медичної діяльності? Радянські співбесіди зі студентами-випускниками — профанація. Єдина країна, яка цю проблему вирішує, — Франція. Там немає екзаменів на медичних факультетах. Записуються всі бажаючі. Але протягом двох років із записаних лишається 10–15%. Відбір відбувається не за ознакою формальних успіхів у навчанні, а саме за психологічними характеристиками: чи співчуватиме ця людина своєму пацієнту? Чи бачитиме у ньому найближчу людину, якій слід усе віддати і допомогти? Колись у США провели дослідження: з’ясовували здатність абітурієнтів до співчуття, а потім повторили цей дослід із випускниками. З’ясувалося, що випускники стали байдужішими! Є своєрідні механізми захисту, які привгамовують наші емоції, а на перший план висувають розумову діяльність. Вони і спрацьовують у більшості лікарів. Я у своїй професійній діяльності застосовую слова Джона Дона: «Смерть кожної людини применшує і мене, бо я єдиний з усім людством. Тож не запитуй, по кому подзвін: він по тобі».